ФАКУЛЬТЕТ МИСТЕЦТВ Коваленко А. С. ПЕРІОДИЗАЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ ХХ СТОЛІТТЯ

Коваленко А. С. ПЕРІОДИЗАЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ ХХ СТОЛІТТЯ

Коваленко А. С.,
викладач кафедри
інструментального виконавства
УДПУ імені Павла Тичини

ПЕРІОДИЗАЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ ХХ СТОЛІТТЯ

До проблеми періодизації становлення вітчизняної музичної освіти звертались науковці музичної педагогіки (Н. Гуральник, О. Михайличенко, В. Черкасов та ін.)та мистецтвознавства (М. Михайленко, Є. Мошак, В. Сидоренко та ін.). На основі аналізу праць дослідників історії вітчизняної музичної освіти, виділяємо проміжок часу в якому музична освіта стає на шлях системного розвитку. Нижня межа – кінець ХІХ ст., відкриття музичних шкіл та училищ, верхня межа – досягнення конкурентоздатності серед інших країн на початку ХХІ століття.

Перший період (кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., до 1912 р.) – виникнення передумов для розвитку професійної музичної освіти.

Відкриття музичних шкіл та училищ стало фундаментом для розвитку вітчизняної музичної освіти. В цей період разом з виконавством народних музикантів створюються умови для викладання в приватних музичних школах. Провідні викладачі цих шкіл, такі як М. Лисенко, Я. Степовий, С. Воробкевич попередньо отримали музичну освіту за кордоном. Географія педагогів, які отримали музичну освіту за кордоном досить широка, що дозволяє стверджувати про високий рівень викладання та вимог до учнів.

Протягом першого періоду не було суттєвих наукових досягнень.

Другий період (1913 – 1938 рр.) – час становлення вищої музичної освіти.

Разом з фольклорними течіями розвитку музичного виконавства в цей час відкриваються консерваторії та філармонії, а також активізується діяльність оперних театрів. Значний крок у розвитку композиторської школи здійснив Б. Лятошинський. Разом із колегами, професорами консерваторії Б. Лятошинський створює національну композиторську школу. Важко переоцінити внесок у науку талановитого піаніста, композитора та педагога Б. Яворського. Розробивши власну теорію ладового ритму, він мав змогу втілити її в життя зі своїми учнями – «виявляє потенційні можливості та технічну придатність нової теоретичної концепції» [1, с. 24].

Отже, протягом другого періоду зроблені значні кроки в розвитку української музичної освіти: збільшується кількість музичних навчальних закладів, філармоній та театрів, запроваджуються нові ідеї в музичній освіті та вихованні, формується плеяда національних музичних діячів, науковців та композиторів, що піднімають українську музичну культуру на якісно новий рівень.

Третій період (1939 – 1961 рр.) найскладніший час в розвитку музичної освіти: зміна місця проживання провідних митців пов’язана з евакуацією під час ІІ світової війни та звільненням з роботи або репресіями інакомислячих, не згодних з позиціями комуністичної моралі в повоєнні роки.

Предмет «Музика», в 1941 р. в школі викладався лише в І – ІV класах, часто не фахівцями, що негативно відобразилось на якості викладання та на майбутньому розвитку музичної освіти. В 1956 р. музику було включено до навчальних планів V – VI класів, але недоліки в якості викладання попередніх класів далися в знаки: уроки продовжували проводити формально, як не важливі [2, с. 25]. Повоєнний час характеризується боротьбою з «буржуазним націоналізмом». На законодавчому рівні вийшло рішення ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948), де було розкритиковано формалістичні ознаки сучасної музики. Під критику потрапили багато митців, в тому числі: В. Барвінський, М. Вериківський, Б. Лятошинський. Під заборону потрапили навчання гри на таких музичних інструментах: гітара, саксофон, акордеон та концертино, які були вилучені з навчального процесу вищих навчальних закладів [4, с. 48].

Третій період об’єднавши складні історичні події та творчі пошуки митців в часи евакуації під час другої світової війни, привніс багато музичних творів воєнної тематики, збагативши скарбницю української музики. Разом з тим критика музичних творів, їх авторів та музичних інструментів загальмувала розвиток музичної освіти в цей період.

Четвертий період (1962 – 1990 рр.) – переломний час в розвитку музичної освіти, науки та виконавства.

Створення музично-педагогічних факультетів в педагогічних вузах країни стало стимулом для розвитку галузі музично-педагогічної освіти. У 1963 році уроки музики та співів почали викладати в І – VIII класах. Публікуються перші навчальні посібники на допомогу вчителям та студентам, авторів: Л. Височинська, О. Пастушенко, Р. Скалецький, В. Уманець та інші [3, с. 109]. Науковці активно досліджують проблеми навчально-виховного процесу в школі та вдосконалюють навчальні плани. Беруться до уваги дослідження та методичні розробки провідних вчених та педагогів інших країн. Серед радянських науковців, найбільший вклад в розвиток навчальних програм цього періоду зробив Д. Кабалевський.

Загальні тенденції четвертого періоду: реформування вищої музично-педагогічної освіти, вдосконалення навчальних планів та впровадження ідей гуманізації в освітній процес. Збільшення кількості провідних фахівців у науковій, педагогічній та виконавській діяльності.

П’ятий період (1991 р. – початок ХХІ століття) – характеризується поверненням до національного музичного коріння, пошуками шляхів для міжнародного співробітництва та підвищенням культурного рівня.

З набуттям Україною незалежності навчально-виховний процес був направлений на вивчення багатої музичної спадщини, котру частково ігнорували в радянський період. Робота науковців велась у напрямку адаптації радянських освітніх програм до реалій нового часу. Паралельно створюються нові програми, так група авторів А. Авдієвський, А. Болгарський, І. Гадалова створили програму з музичного виховання на основі українського фольклору [2, с. 129].

Набувають популярності міжнародні конференції, фестивалі та конкурси, де талановиті науковці та митці мають змогу обмінятися кращими здобутками в сфері музичної педагогіки та продемонструвати свій професіоналізм на міжнародній арені. Стверджується спеціалізована музична освіта – музичні школи, училища, академії та консерваторії готують фахівців високого рівня, про що свідчить затребуваність спеціалістів в якості виконавців та педагогів закордоном.

За час п’ятого періоду розвиток музичної освіти в Україні повернув в русло формування національної свідомості. Навчальні програми з музики в загальноосвітніх школах та спеціалізованих музичних навчальних закладах, збагатилися творами українських композиторів, знайшов своє місце узагальнений досвід інших країн. Можливість міжнародного співробітництва та вільної конкуренції з іншими країнами значно розширили можливості митців та провідних викладачів, науковці – отримали змогу реалізовувати спільні наукові дослідження.

Отже, пройшовши складний шлях становлення від відкриття приватних музичних шкіл наприкінці ХІХ ст. до розбудови цілісної системи виконавства, музичної педагогіки та наукових досліджень на початку ХХІ ст. – українська музична освіта загартувалась від нав’язування чужорідних ідей та висміювання митців, що боролись за національну свідомість. Співуча нація, багата на музичні таланти гідно вистояла в кризові часи та продовжує розвиватись в руслі високої духовності та культури.

Список використаних джерел:

1. Антропова Т. А. Болеслав Яворський та Київська консерваторія: культуротворчий, просвітницький, естетико-виховний аспекти / Т. А. Антропова // Наук. вісн. НМАУ ім. П. І. Чайковського : Історія в особистостях / ред.-упоряд. М. М. Скорик. – К., 2013. – Вип. 86. – С. 22 – 40.

2. Гуральник Н. П. Українська фортепіанна школа ХХ століття у контексті розвитку теорії і практики музичної освіти : дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 / Гуральник Наталія Павлівна. – К., 2008. – 503 с.

3. Дорошенко Т. В. Розвиток музично-педагогічної думки в Україні (60-70-ті рр. XX ст.) / Т. В. Дорошенко // Вісник ЧНПУ ім. Т. Г. Шевченка : Педагогічні науки / гол. ред. М. О. Носко. – Чернігів, 2014. – Вип. 120 – С. 108 – 111

4. Михайленко М. П. Київська школа гри на гітарі / М. П. Михайленко // Часопис НМАУ ім. П. І. Чайковського / гол. ред. В. І. Рожок. – К., 2010. – Вип. 6. – С. 47 − 50