Умрихіна О. С.,
к. п. н., доцент кафедри
інструментального виконавства
УДПУ імені Павла Тичини
МИСТЕЦЬКА КОМПОНЕНТА В МИСТЕЦЬКІЙ ОСВІТІ УКРАЇНИ ХХІ СТ.: ПОШУКИ РАЦІОНАЛЬНОГО
Еволюційні процеси, що сьогодні ми пов’язуємо з глобалізаційними, процеси, що відбуваються у нашій свідомості, пов’язані з усвідомленням необхідності національної і власної самоідентифікації, кожного з нас роблять свідомими чи підсвідомими учасниками подій, що відбуваються в суспільстві і, у тому числі, пов’язані з його організацією чи самоорганізацією. Важливим аспектом людської діяльності є система освіти, яка прагматично формує і створює умови для подальшого прогресу як локальної людської спільноти (національної) так і людської цивілізації в цілому. Питаннями і проблемами організації освітнього простору в Україні опікувалися і опікуються сьогодні, як правило, управлінці різних рівнів, як у минулі часи, так і нині діючі. Авторами численних видань з цього питання є В. Кремень, М. Згуровський, В. Журавський, М. Степко та багато інших науковців і державних функціонерів. В кінці ХХ ст. в українському державотворенні крім «упорядковуючих» дій національного законодавця все більше спостерігаються процеси і тенденції, спрямовані на самоорганізацію, хоча й не без «регулюючих» впливів держави. Безпосередні учасники навчального процесу у зв’язку з кризою управлінської системи «вимушені» брати на себе ініціативу, аби швидше пристосуватися до ринкових відносин та інтеграції суспільства до європейського співтовариства. Актуалізовано воно й звичайним прагненням суспільства бачити нове покоління широко освіченої, конкуренто спроможної на ринку праці молоді.
Сьогодення, нові економічні і соціальні запити провокують до здійснення вибору між практик застосування традиційних, виправданих часом але затратних фінансово стандартів освіти – спадку попередньої 17 «епохи соціалізму», і розробкою нових стандартів освіти, викликаних необхідністю адаптації до економічної реальності, прагматичною необхідністю економії грошових ресурсів державного бюджету. Переважно, як свідчить українська статистика, навчальні заклади у ХХІ столітті, як і кінці ХХ функціонують за рахунок державного бюджету. Кошторис платного навчання у вищих навчальних закладах мистецького напрямку, як правило, тільки на 2/3 покриває дійсні витрати суспільства на підготовку фахівця.
Реформи в освіті України 90-х років ХХ ст. пов’язані на тільки з «благородними» мотивами і намірами позбутися ідеологічних імперативів (норм) в її змісті (як зайвих предметів). Необхідність економії коштів спонукає навчальні заклади шукати шляхи поєднання завдань дотримання визначених упорядкуючими органами (МОН) загальних стандартів освіти, скорочення витрат на навчання і збереження мінімально важливих стандартів професійної підготовки. Більшість обрала шлях скорочення кількості профілюючих предметів, поєднуючи його із збільшенням чисельності студентів у навчальних групах. До цього ж спонукав і сьогодні спонукає розпочатий у 90-х роках минулого століття «болонський» процес, який задекларовано як процес приведення української системи до норм європейських стандартів (спільна декларація міністрів освіти Європи «Європейський простір у сфері вищої освіти» прийнята міністрами освіти кількох європейських країн в м. Болонья 19 червня 1999 року). У 2014 його учасниками є 46 країн не тільки Європи, які намагаються домовитися про єдині стандарти вищої освіти, і які стосуються як самих напрямів освітньої підготовки, так і змісту навчальних програм, переліку предметів, що в них закладаються. Викликана ця ініціатива, як доводять деякі українські вчені, також й економічними міркуваннями наших європейських партнерів, зацікавлених в збереженні власної мережі вищих навчальних закладів, професорсько-викладацького складу і власного наукового потенціалу – наукових шкіл [1]. Перелік дисциплін, спосіб і зміст викладання предметів у вищому навчальному закладі є механізмом створення і формування світогляду молодої людини, її політичних імперативів, а не тільки виховання нової освіченої людини, нової генерації молоді та підготовки її до життя в соціумі постмодерного суспільства.
Екстраполюючи свій погляд у минуле звернемося до імперативів мистецької освіти. Мистецька освіта з початку її інституалізації передбачала в основі творчі студії для обдарованих індивідів, здатних створювати художні образи і втілювати їх у мистецьких творах (артефактах). Не дивлячись на можливості семантичних систем передачі інформації, усна творчість, безпосереднє спілкування з носієм творчого досвіду і інформації про його використання. Вона передавалась реципієнту безпосередньо в діалоговому (або монологовому) спілкуванні. Протягом століть людство не виробило більш ефективного способу реалізації завдання підготовки творчої особистості, митця, здатного (за М. Каганом) бути носієм самосвідомості нації (культура – духовність нації, мистецтво – самосвідомість нації, наука – свідомість нації) [7]. Таке становище цілком задовольняло потреби суспільства, соціокультурний запит і усіх донині існуючих учасників культурної діяльності. Разом з тим ХХ ст. з безпрецедентним розвитком технічного прогресу, появою широких можливостей тиражування мистецьких артефактів, створення або появою ерзацмистецтва провокувало появу у кінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. нових концептуальних підходів до формування самого понятійного апарату мистецької освіти. Якщо в до індустріальному суспільстві мистецькою діяльністю вважалася діяльність в галузі музики, образотворчого мистецтва, театру, то з появою нових технічних засобів і нових видів мистецтва – кіно, телебачення, просторового дизайну, коло застосування поняття «мистецька освіта» розширилося і стало включати не тільки саму творчість, а й діяльність, пов’язану з колом предметів і засобів, що використовуються в творчій практиці. Світове, звукове, кольорове оформлення сцени театру або іншого простору змінюється на електронне, віртуальне, а кіно- і телекамера самі стали предметом діяльності інтелекту. Поступово мистецька складова, ще зберігаючи в першооснові навчання спілкування з майстром протягом тривалого часу, регламентованого необхідністю формування світогляду і практичних навичок у початківця, віддаляється від митця. Інтернеттехнології дають можливість кожному учаснику стати новим художником. Категорія професійних художніх навичок нерідко відходить на другий план. Прикладом є кінетичне мистецтво, перфоменс, частково – машинне мистецтво, відео-арт, поп-арт тощо. Генероване мистецтво взагалі дозволяє створення двомірної чи то тримірної графіки комп’ютером без участі людини. З’являються й нові форми дистанційного (заочного) навчання-спілкування. Електронні технології дали можливість широкого доступу до світових мистецьких шедеврів різних континентів і епох, на яких мають формуватися естетичні смаки нового покоління, на яких й базується творче навчання, дали можливість суттєво скоротити затратну частину навчання, освітнього процесу, але й виключили з контексту навчання живе спілкування зацікавлених сторін. Як бачимо, інформаційні технології вбудовуються в соціальний простір і виступають каталізаторами змін соціокультурних систем, якою є освіта. За логікою емоційного спостереження реформування освіти й повсякденної свідомості це, здається, наближає нас до реалізації досконалої моделі поширення знань, які тепер доступні кожному індивіду без обмежень. Інформтехнології, як інноваційне культурне середовище, демонструють потужний культурний потенціал. Ідеї і смисли сучасної культури взяті з різних культурних епох і сфер культури, здається, мають прискорити процеси формування духовної складової особистості, діяльність якої пов’язана з мистецтвом. Споживання інформпродукту стає вільним від культурних традицій і норм. Але, на нашу думку, не на інтелектуальному і емоційному рівні. Першоджерелом і «цифрової творчості» виступає індивід з його соціальним досвідом, ціннісними орієнтирами, емоційними прерогативами, які мають формуватися у безпосередньому спілкуванні особистостей в стінах навчального закладу. Завданням такого спілкування є й кінець-кінців створення артефактів для їх естетичного споживання людиною, а не штучним інтелектом. Комп’ютерні технології міняють інструментарій, але не реформують функції і смисли мистецтва й художника, художньої творчості. Не дивлячись на те, що традиційні способи перцепції художніх образів в мистецькій навчальній практиці не зникають, а елімінація (загибель) емоційності в художній творчості не відбувається, аналіз освітніх професійних програм більшості вищих навчальних закладів, які претендують на назву мистецького, свідчить про фрагментарність закладених в них знань професійного спрямування. І це стає ознакою сучасного освітнього процесу. Це стало результатом некерованої самоорганізації, самостійного формування навчальним закладом напрямків своєї діяльності, її різновекторності з порушенням принципу дотримання цілісності в підготовці фахівця. В результаті підготовка акторів стала можлива без повсякденної практики, режисерів – без попереднього мистецького досвіду, артистів-виконавців – без досвіду у всіх формах виконавської діяльності (спів, танець, інструментальне виконавство під фонограму, без супроводу оркестру або іншого «живого» колективу тощо). Такі тенденції свідчать про те, що сучасна система організації освіти – це фрагментовані симулякри цілісної системи, що залишилися на теренах цілісної системи підготовки мистецьких кадрів, дифузія якої у непрофесійну сферу, в бік спрощення розпочалася в кінці ХХ ст.
Список використаних джерел:
1. Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья-Саламанка- Прага-Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубін- ко В.В., Бабин І.І. – Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2003.
2. Ван дер Венде М.К. Болонская декларация: расширение доступности и по- вышение конкурентоспособности высшего образования в Европе // Высшее образование в Европе. – 2003. – Том XXV. – № 3.
3. Голубенко О. Національна рамка кваліфікацій у контексті європейських пе- ретворень освітнього простору / Голубенко О., Морозова Т. // Вища школа: наук.- практ. вид. – 2009. – № 3. – С. 44-56.
4. Довженко О.В. Сорбоннская и Болонская декларации: Информация к раз- мышлению… // Вестник высшей школы: Alma mater. – 2000. – № 6.
5. Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи та шляхи структурного реформування вищої освіти України. – К. : Політехніка, 2006.
6. Журавський В.С., Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: Політехніка, 2003.
7. Каган М.С. Философия культуры / Санкт-Петербург. ун-т. – СПб.: Петропо- лис, 1996. – 416 с.
8. Кремень В.Г. Болонский процесс: сближение, а не унификация // Зеркало не- дели. – 13-19 грудня 2003.
9. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського про- цесу (документи і матеріали 2003–2004 років) / За редакцією В.Г. Кременя. – К., 2003.
10. Эпштейн М.М. Информационный взрыв и травма постмодерна: в 2т. / Т.1. – 544 с., Т. 2. – 704 с.